Особливостi проведення дiагностичноi бесiди (опитування) з дитиною, яка стала свiдком травмуючих подiй, зокрема, сексуального насильства, пiд час вiйни

    Діана Владикіна, фахівець (консультант) КУ «Інклюзивно-ресурсний центр Лисичанської міської територіальної громади Луганської області»

    Війна в Україні стала для всіх нас великим викликом. Вона стала психотравмуючим фактором для багатьох осіб, зокрема дітей, насамперед тих, що перебували безпосередньо в зоні бойових дій і стали свідками чи зазнали різних видів насильства.

   Зокрема, сексуальне насильство – це найскладніший за наслідками злочин, який спричиняє відчуття безпорадності, порушення внутрішніх і зовнішніх кордонів. Це приниження, знецінення. У того, хто пережив насильство, є страх: людині може здаватися, ніби про це не варто говорити: у країні триває війна, порушена загальна безпека, існує загроза, що її можуть знайти. Є і небажання опинитись у центрі історій у соціальних мережах або в новинах. Тож реагування на такі випадки повинне мати тихий і структурований характер. Також треба розуміти, що про такі випадки ми будемо дізнаватися ще протягом тривалого часу. І нам, представникам фахової спільноти, необхідно знати про особливості роботи з дітьми саме цієї категорії. Дуже важливим стає планування і підготовка до бесіди з дитиною для того, щоб отримати достовірні відомості, необхідні для розслідування злочину й недопущення повторного травмування дитини.

   Під час війни злочини сексуального характеру мають не таку специфіку, як у мирний час. У мирний час зґвалтування дуже рідко є спонтанною дією – радше спланованою. Коли ж людина, особливо дитина, під час війни переживає сексуальне насильство, у неї можуть проявлятися такі гострі стани, як-от шок, ступор. І щоб почати свідчити про досвід насильства, вона насамперед має опинитися в безпечних умовах, у ситуації стабільності. Там, де немає загрози хоч на певний час.

Дружнє до дитини приміщення, де проводять опитування

   В Україні існує так звана «Зелена кімната» – метод опитування дітей, що потрапили в систему правоохоронних органів, зокрема жертв і свідків. Методику втілюють на основі мережі із  спеціальної облаштованої «Зеленої кімнати» по всій країні, де підтримують середовище, яке запобігає повторній віктимізації дитини. «Зелені кімнати» облаштовані технічними засобами, які дають слідчому (інтерв’юеру) змогу належно записувати бесіду, що сприяє запобіганню повторних опитувань.

Але ситуація, яка сталась у країні, умови, у яких доводиться працювати спеціалістам, дуже часто не дають змоги провести інтерв’ю відповідно до вимог. Отже, якщо дитину, яка стала жертвою чи свідком насильства, опитують за межами «Зеленої кімнати», приміщення, де відбувається опитування, має якомога більше відповідати описаним нижче критеріям:

1. Бути просторим, але не надто великим, щоб дитина не відчувала агорафобії. Стеля не повинна бути надто високою.
2. Бути облаштованим пристосованими для дітей меблями двох розмірів, щоб на них могли зручно влаштуватися молодші та старші діти, а також особи, які проводять опитування. Меблі мають бути неяскравих кольорів, які в Україні вважаються гендернонейтральними. Меблі повинні дозволяти фахівцю, який проводить опитування, та дитині будь-якого віку спілкуватися на рівні очей.
3. Бути звукоізольованими, щоб блокувати зовнішній шум. Якщо в приміщенні, що використовується як кімната для опитування, неможливо звукоізолювати стіни, варто встановити пристрій, що створює білий шум, за межами кімнати біля входу в неї.
4. Бути добре освітленим і мати джерело природного світла. Джерела штучного світла мають бути рівномірно розподілені й мати достатню інтенсивність освітлення. Потрібно уникати надто тьмяного чи яскравого освітлення. Наскільки це можливо, рекомендовано використовувати освітлення, що регулюється.
5. Стіни повинні бути пофарбовані однотонними, неяскравими, світлими пастельними кольорами. Не варто обирати кімнату з білими стінами. На них можна розвісити дружні до дітей фотографії. Такі фото повинні містити візерунки або зображати нейтральні (дружні до дітей) сцени. Не варто використовувати фантазійні чи науково-технічні зображення.
6. Бажано, щоб кімната для опитування містила предмети комфорту, як-от покривала та подушки м’яких, але насичених кольорів, а також іграшки для дітей різного віку. Водночас кількість іграшок, як-от плюшевих тваринок, варто обмежити, щоб уникнути непотрібних джерел відволікання уваги.
7. Усі предмети, розміщені в кімнаті для опитування, мають бути безпечні. Заборонено використовувати предмети, які можуть розбитися, мають гострі краї чи складаються з дуже дрібних частин (як-от конструктор Lego й подібні іграшки). Електричні розетки мають бути закриті захисними кришками. Кабелі, блоки живлення та інше офісне приладдя повинні бути розміщені так, щоб не заважати дитині або спеціалістам. Не можна залишати відкриті кабелі та дроти, вони мають бути належно закріплені.

Присутність сторонніх осіб у кімнаті для опитування дитини

    У цій статті «сторонніми особами» вважаються особи, що не є представниками правоохоронних органів, психологами чи представниками державного органу опіки та піклування. Присутність сторонніх осіб, зокрема батьків чи інших осіб, що супроводжують дитину, усередині кімнати для роботи з дітьми, не завжди бажана, бо це може перешкоджати бесіді, а деколи явно суперечити найкращим інтересам дитини.

    Дитина в жодному разі не повинна бути в супроводі одного з батьків чи законного опікуна, якщо ця особа, імовірно, є кривдником. У такому разі особою, присутності якої вимагає Кримінальний процесуальний кодекс України, має бути представник органу опіки та піклування.

     Якщо така особа не ймовірний кривдник, рішення щодо доцільності її присутності має засновуватися на оцінці ситуації дитини та ризику потенційного втручання в опитування.

Роль представника, який присутній у кімнаті для опитування, завжди має обмежуватись емоційною підтримкою дитини. Представник не має права брати участь в опитуванні, тобто ставити запитання чи заперечувати проти поставлених запитань. Ця вимога також поширюється на осіб, призначених державним органом опіки та піклування.

     Якщо представникові дозволено залишитися в кімнаті для опитування, до початку опитування йому потрібно детально пояснити його роль і чинні обмеження під час опитування.

Поведінка та спілкування фахівця, який проводить опитування

     Фахівець, який проводить опитування, повинен дотримуватися низки рекомендацій щодо своєї поведінки та спілкування під час опитування всіх дітей-жертв і свідків злочину, незалежно від віку дитини та характеру віктимізації. Зокрема, фахівець, який проводить опитування, повинен:

• намагатися створити й підтримувати розслаблену атмосферу;
• утримуватися від емоційних реакцій на заяви дитини;
• ніколи не пропонувати тлумачення словам дитини (наприклад, неприйнятно говорити: «Я знаю, як тобі було складно»); це не означає, що він не повинен визнавати почуття дитини, водночас визнання почуттів дитини має відбуватися без тлумачень чи коментарів щодо них;
• не мотивувати дитину маніпуляціями до співпраці (наприклад, неприйнятно говорити: «Пройдімося цими запитаннями, а тоді я дам тобі склянку соку»; панібратські коментарі, як-от «Ми ж добрі друзі, хіба ні?», належать до тієї ж категорії неналежних мотивувальних коментарів, їх потрібно уникати);
• не давати обіцянок, яких не зможе виконати, і не створювати марних очікувань;
• утримуватися від торкання дитини та/чи вторгнення в її особистий простір;
• не витріщатися на дитину, тобто уникати тривалого зорового контакту;
• уникати слів, які передбачають гру чи вдавання (наприклад, неприйнятно використовувати такі слова, як «уяви» чи «вдай»);
• уникати виправлень поведінки дитини, якщо вона явно не перешкоджає поведінці фахівця, який проводить опитування; у такому разі останній повинен спробувати обережно переспрямувати увагу дитини (наприклад, «Тебе було не дуже добре чутно, тому мені допоможе, якщо ти розповіси голосніше»); водночас фахівець, який проводить опитування ніколи не повинен виправляти поведінку, яка стала наслідком тривоги та відсторонення (наприклад, якщо дитина метушиться або грається з об’єктом, таку поведінку не потрібно виправляти, бо вона стратегія подолання; це особливо стосується дітей з розладом аутистичного спектра, які можуть займатися так званою «аутостимуляцією» чи самостимуляційною поведінкою, як-от повторюване розмахування руками чи розхитування, – це спосіб послабити стрес чи тривогу).

Особливості проведення інтерв’ю

     Перед початком роботи з дитиною важливо поспілкуватись із батьками. Чи є  в них  підозра, що над дитиною було здійснено насильство? За якими ознаками вони це визначили? Перше, що треба зробити, – це підтримати дитину, дати їй зрозуміти, що їй вірять, що нічого не зміниться в її житті (її ніхто не забере з родини). Коли дитина відчуває, що дорослий (батьки,  спеціаліст) їй не вірить або підозріло ставиться до її розповіді, вона просто не буде розповідати про те, що з нею відбувається.

     Існує кілька  причин, з яких дитина може взагалі не розповісти про насильство:

• у дитини відсутній життєвий досвід і розуміння, що насильство не є нормою; 
• у дитини недостатньо розвинене критичне мислення (початок розвитку – 7 років);
• залежність виживання та розвитку дитини від дорослого (особливо в дошкільному віці); 
• відсутність сил та можливостей протистояти насильству;
• діти беруть провину на себе;
• нормалізація насильства.

     Діти – це особливі свідки: через свій розвиток, когнітивні навички, залежність від тих, хто їх виховує і ступінь пережитої жорстокості. Умови та характер проведення інтерв’ю також впливають на свідчення дітей. Зміст і форма свідчень дитини залежить від характеру обставин справи. Дитині важче помітити, запам’ятати й описати події, які:

• незвичні, незрозумілі, опис яких вимагає особливої інформації, яка виходить за межі знань дитини про навколишній світ;
• травматичні для дитини, пов’язані із сильними емоціями та негативним досвідом.

     Опитування дітей досить відрізняється від того, як говорити про те ж саме з дорослими.

Відмінності між дітьми й дорослими

• Часто дітям не вистачає знань щодо того, що з ними відбулось. Наприклад, вони стали свідком якоїсь події, зокрема насильства, та можуть розповідати не у вигляді якихось конкретних деталей, а у вигляді якогось сценарію; водночас деталі дуже важливі для встановлення фактів. Також пам’ять дітей розвивається із часом. Відповідно дітям молодшого віку часто важко згадати багато інформації. Стосовно вимови: діти часто не мають необхідного словникового запасу, щоб описати те, що відбулося.
• Діти, які пережили щось або стали свідком, можуть не дотримуватись якоїсь послідовності / хронології перебігу подій. Вони можуть почати розповідати з якоїсь деталі, але не казати, що було на початку або в кінці. Особливо те, що було в кінці. Дітям важко зрозуміти, часто вони не можуть це описати. І спеціалісту треба допомогти дітям створити цей наратив.
• Також дітям складно зрозуміти часові межі й періодичність (скільки разів) щось відбулось. Їм дуже важко зрозуміти / пригадати, коли саме розпочався акт насильства, особливо сексуального, і коли він закінчився. Тому замість запитання «Скільки разів це відбувалось?» краще запитати «Скільки разів тебе торкалися протягом цього часу?».
• Часто дітям важко розрізняти фантазію і реальність, тому дуже важливо під час інтерв’ю прив’язуватись до якихось конкретних подій, які відбулися. Якщо ми почнемо якось направляти дитину, ставлячи запитання, які передбачатимуть певну відповідь, можна просто спровокувати фантазію, замість того, щоб дитина розповіла, що сталось.
• Часто під час інтерв’ю діти хочуть «задовольнити» дорослого. Вони немов «шукають» правильну відповідь. Особливо, якщо вони звикли в такий спосіб спілкуватись із дорослим. Наприклад, як під час відповіді в школі, дитина намагатиметься вгадати, що хоче почути дорослий. Дитина не буде знати, що відповісти, вона почне вгадувати, що треба сказати.

    Наприклад, по-різному виглядають розповіді про дорожньо-транспортну пригоду восьмирічної дівчинки, яка розрізняє автомобілі за кольором, та 13-річного підлітка, який ними захоплюється і розуміється на правилах дорожнього руху. Відмінності між їхніми свідченнями стосуватимуться, зокрема, кількості подробиць і взаємозв’язків між ними.

    З точки зору змісту й форми розповідь про поведінку винуватця сексуального розбещення, представлена дошкільником, який не розуміє значення вчинених дій та не володіє знаннями в галузі анатомії і фізіології людини, відрізнятиметься від розповіді 13-річного підлітка в період статевого дозрівання, для якого обставини справи є зрозумілими, але становлять табуйовану тему. У цьому випадку відмінності в розповіді можуть стосуватися як кількості й значення описаних подробиць, так і спонтанності висловлювань.

     Для ефективної комунікації з дитиною фахівець має дотримуватися формули ефективної взаємодії з дитиною:

     Безпечне місце:

• місце, прогнозоване для дитини; дитина отримала повну інформацію, що з нею відбуватиметься, хто буде присутній та яка роль присутніх осіб, так само дитина розуміє, що від неї очікується;
• місце, де не відбувається жодного насильства над дитиною;
• місце є фізично безпечним для дитини;
• місце максимально підготовлене для взаємодії (наявні меблі відповідно до віку дитини, олівці, папір, іграшки тощо).

     Безпечний дорослий: 

• дорослий, який знає та враховує вікові та індивідуальні особливості дитини, а також її психологічний стан;
• дорослий, який взаємодіє з дитиною «на рівні»;
• дорослий, який уміє розпізнавати потреби дитини та забезпечує захист прав та інтересів дитини;
• дорослий, який ставиться доброзичливо до дитини та проявляє емпатію.

     Дитина в безпеці:

• дитина, яка відчуває себе захищеною та перебуває в стані спокою;
• дитина має контроль над власним життям, а також розуміє, що відбуватиметься, до кого може звернутися по допомогу; може управляти власними емоціями та відтворювати події, що відбувалися з нею раніше;
• поруч дитина має уважного та турботливого дорослого;
• відсутність об’єктивних та суб’єктивних загроз. 

    Коли дитина відчуває себе в безпеці, то знижується рівень тривоги та «вмикається» центр мозку, лобні долі, які відповідають за відтворення інформації та встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Тільки в цьому стані дитина зможе розказати про випадок насильства.

Як проводити інтерв’ю з дитиною, яка пережила травматичний досвід

     Важливо розуміти, як правильно брати інтерв’ю в дітей, які постраждали від бойових дій, залишились без батьківського піклування, зазнали сексуального насилля чи інших психологічних травм. Під час спілкування з дитиною треба дотримуватися низки порад, щоб не нашкодити їй. 

    Знайомство. Оберіть для інтерв’ю спокійне місце, де дитина могла б відчувати себе в безпеці. Обов’язково перед початком розмови розкажіть, хто ви, ким працюєте. Покажіть камеру чи мікрофон. Так ви дасте дитині зрозуміти, що не представляєте загрози. Поясніть, про що ви будете говорити, щоб дитина не хвилювалася. Запитайте, як до неї краще звертатися. Деякі форми імені можуть викликати особливі спогади. 

      Будьте на одному рівні. Фізично опустіться на рівень зросту дитини. Переконайтеся, що її очі та ваші знаходяться на одному рівні та уважно слухайте те, що вона говорить.

      Небагато запитань. Можливо, не треба починати з питань. Запропонуйте дитині розказати те, що вона хоче. Пам’ятайте, що дитина може бути глибоко травмована чи залякана, тож їй потрібно заново вчитися довіряти.

      Дозвольте дитині говорити.

     Без тиску. Краще брати інтерв’ю не відразу після пережитої травми, а через деякий час. Психіка дитини може бути в збудженому стані, тому можливі проблеми з пам’яттю. Будьте обережні, копаючи глибоко, – дитина може вигадати якийсь факт, намагаючись виправдати ваші очікування. Будьте уважними.

    Безпечна структура. Перед тим як розпитувати про травматичну подію, запитайте про життя «до»: де навчалася дитина, чим займалась, загальні речі. Це створить безпечну платформу для інтерв’ю. 

     Запитуйте про факти. Запитуйте про факти, а не деталі. Вони змушують застрягати в пережитому досвіді й можуть призвести до ретравматизації. Не запитуйте про емоції та не додавайте власне емоційне забарвлення. Замість «Ти злякався/лася?» краще запитати «Що ти бачив/ла?». Якщо дитина розплакалася, зробіть паузу, скажіть, що плакати нормально, і дайте можливість це зробити. Перш ніж обійняти дитину, запитайте, чи вона цього хоче.

     Повертайтеся до сьогоднішнього дня. Закінчуючи бесіду, не залишайте дитину в спогадах. Розпитайте, як її теперішнє життя, чим вона займеться наступного тижня. Завжди закінчуйте інтерв’ю на хорошій ноті й дякуйте дитині за її час і зусилля. 

     Важливо! Завжди запитуйте себе, чи дійсно потрібно ставити дитині те чи інше питання. Можливо, хтось із дорослих може вам із цим допомогти. Уникайте сенсаційних репортажів, у яких діти зображуються як жертви.

Чого не треба робити під час інтерв’ю з дитиною в травмі:

10 правил

❌ Не запитуйте про емоції та як дитина себе почувала в той чи інший момент. Це може призвести до ретравматизації.

❌ Не тисніть. Дитина може вигадати якийсь факт, намагаючись виправдати ваші очікування або скоріше закінчити неприємну тему. Будьте уважними.

❌ Якщо під час інтерв’ю дитина розплакалася, не обіймайте її відразу. Перш ніж це зробити, запитайте, чи хоче дитина цього та чи дозволяє.

❌ Уникайте питання «Чому?». Воно викликає провину або сором. Наприклад, «Чому ти не сховався/лася?» або «Чому ти не закричав/ла?».

❌ Не ставте запитання, які стосуються рішень. Наприклад, «А ти хочеш повернутися додому?» або «А де зараз твої батьки?». Дитина сама може не знати на них відповіді. Краще запитайте, з ким зараз дитина, та попросіть показати свої іграшки.

❌ Не обмежуйте себе й дитину в часі. Не поспішайте закінчити інтерв’ю. Можливо, вам навіть знадобиться провести декілька зустрічей.

❌ Не апелюйте до справедливості. Наприклад, що після матеріалу все буде вирішено, винні будуть покарані, а війна скоро закінчиться. Не давайте дитині надмірних обіцянок, у яких самі не впевнені. 

❌ Не варто перебивати дитину – нехай розповідає свою історію власними словами.

❌ Не дозволяйте власним емоціям узяти верх – ваше завдання слухати. Співпереживайте, але не жалійте.

❌ Іноді не треба розпочинати з питань. Запропонуйте дитині розказати те, що вона хоче.

ФАЗИ ПРОВЕДЕННЯ ОПИТУВАННЯ ПОСТРАЖДАЛОЇ ДИТИНИ

Бажані форми звертання фахівця в процесі опитування

• Звертайтеся до дитини спокійним тоном, уникаючи емоцій, незалежно від змісту питання.
• Говоріть повільно.
• Спостерігайте за тим, чи дитина вас розуміє.
• Починайте з неважких запитань, поступово підвищуючи їхню складність.
• Звертайте увагу на те, щоб одне запитання містило в собі лише одну тему, яка вимагає пояснення.
• Дайте дитині час замислитися над відповіддю.
• Використовуйте прості граматичні конструкції.
• Ставте короткі питання, максимально на два-три слова довші за речення, які вживає дитина.
• Використовуйте в запитаннях дієслова активного стану, уникайте пасивного стану.
• Використовуйте власні назви та імена, уникайте займенників.
• Використовуйте просту термінологію, з дошкільнятами вживайте дво- чи  трискладові поняття (наприклад, замість «продемонструй» скажіть «покажи»).
• З’ясуйте з дитиною значення термінів, понять, які вона використовує.
• У запитаннях використовуйте висловлювання, які вживала дитина раніше під час опитування або під час вступної фази, навіть якщо вони дивні або вульгарні.
• Перед тим, як поставити дитині запитання, яке вимагає особливих знань, переконайтеся, чи ці знання є достатніми для того, щоб дитина дала відпо­відь (наприклад, перед запитанням про колір переконайтеся, що дитина розрізняє кольори й знає їхні назви).

Небажані форми звертання фахівця в процесі опитування

• Не ставте одночасно більше одного запитання.
• Уникайте жестикуляції та інтенсивної міміки.
• Не вживайте заперечень.
• Уникайте незрозумілих багатозначних висловів (наприклад, «ці речі», «така поведінка»).
• Уникайте абстрактних, узагальнюючих термінів та назв на користь більш конкретних понять (наприклад, замість «тварина», «зброя», скажіть відповідно «собака», «пістолет»).
• Уникайте висловів, які змінюють значення залежно від місця й часу (напри­клад, «тут», «там», «раніше», «пізніше»).
• Працюючи з маленькими дітьми, уникайте термінів, які описують співвідно­шення (наприклад, «більше», «менше», «швидше»).
• Не забудьте наприкінці розмови запитати дитину, чи хоче вона ще щось сказати.

     Під час заключної фази опитування в дітей зазвичай спостерігається певне роз­слаблення. Водночас іноді буває так, що дитина після свідчень є нервовою, неспокійною з огляду на наслідки своїх висловлювань, їхню оцінку та свою роль у наступних стадіях провадження в кримінальній справі. Треба дати їй час заспокоїтися, показати, що її емоції є зрозумілими, похвалити за зусилля, навіть якщо її показання не містили суттєвої для цієї справи інформації. Рекомендується запитати дитину, як вона себе почуває після опитування та чи є в неї якісь побоювання. Після цього варто здійснити спробу їх з’ясувати. Якщо передбачається участь дитини – жертви чи свідка – в наступних процесуальних діях, треба її про це попередити й пояснити, якою буде їхня мета.

     Важливо! Не хваліть дитину за зміст її висловлювань, але подякуйте за зусилля при даванні показань; покажіть ваше розуміння, що це було важко робити. Намагайтесь розвіяти її побоювання та помилкові переконання. Скажіть, що відбуватиметься після бесіди.

Підліткам поясніть, коли і з якою метою може бути необхідною повтор­на зустріч, якими будуть наступні кроки під час досудового слідства або судового розгляду справи.

Наприкінці треба поговорити з дитиною на нейтральні, емоційно необтяжливі теми. Можна, наприклад, запитати про плани на канікули або вихідні. Це сприятиме зни­женню напруги дитини.

     Приклад: «Незабаром вихідні, чим плануєш займатись?» або «Незабаром літо, уже є плани на відпочинок?».

Міфи, які можуть виникати в процесі опитування дитини

     Міф 1. Опитування дитини в місці її проживання мінімізує травматичний характер ситуації.

    Факт. Не рекомендується опитувати дитину там, де вона проживає. Асоціація місця проживання з пережитою травмою може призвести до втрати по­чуття безпеки дитини в оточенні, яке раніше було для неї притулком, сприймалося як дружнє і було пов’язане з позитивними подіями.

    Міф 2. Процесуальні дії за участю дітей – свідків чи жертв – завжди треба проводити якомога раніше після подій, які є предметом досудового або судового провадження.

   Факт. Опитування дитини безпосередньо після травматичної події або через невеликий проміжок часу може призвести до несприятливих для неї наслідків і водночас обмежувати цінність отриманого матеріалу. Це може також посилювати негативні емоції, пов’язані з почуттям нещодавньої кривди, інтенсифікувати відчуття загрози, призвести до поглиблення страху й до виникнення захисних реакцій. Очевидно, що такий емоційний стан перешкоджає перебігу пізнавальних процесів дитини, а значить, обмежує її здатність зосереджуватися, згадувати та обговорювати події і проблеми. Опитування, якщо немає особливих обставин, не повинно проводитися в період проявів у дитини симптомів ПТСР (посттравматичного стресового розладу), які призводять до погіршення пізнавальних та емоційних процесів. Цього вимагають не лише інтереси дитини, а й правосуддя. З іншого боку, термін опитування малолітнього свідка чи потерпілого, занадто віддалений від події злочину, є несприятливим з огляду на обмежені можливості пам’яті дитини, особливо дошкільного віку.

    Міф 3. Участь в опитуванні одного з батьків або іншої особи, близької до дитини, допомагає їй.

   Факт. Досвід показує, що діти часто не хочуть розкривати правдиву інформацію в присутності близької їм людини, оскільки відчувають сором, стара­ються її захистити від емоційно важкої інформації.

    Під час розповіді про травматичний досвід діти відчувають емоційне напруження близької їм людини та викликані цим негативні емоції, що природно становить додатковий психічний тягар.

   Присутність близької людини, навіть якщо її поведінка буде пасивною, може сприйматися як форма тиску на дитину та створювати підставу для того, щоб поставити під сумнів вірогідність розповіді.

    Присутність цих осіб при допиті дитини суперечитиме подальшому  виконанню ними ролі свідка в справі.

    Міф 4. Особа кривдника завжди викликає в дитини страх та негативні емоції.

   Факт. Треба пам’ятати, що вираження дитиною негативного ставлення і почуттів щодо дорослих не обов’язково означає, що вона була ними скривджена. І навпаки, заподіяння кривди конкретною особою, зокре­ма, кривди сексуального характеру, не обов’язково викликає негативні емоції щодо кривдника. У дитини є власна картина світу й ключ до оцінки подій та людей. Дитина не оцінює їх у категоріях дорослих осіб. Для дітей дошкільного віку дружньою особою може бути хтось, хто частує солодощами, а поганою – той, хто обмежує ласування морозивом. Поведінка винуватця злочину, що має сексуальний характер, може сприйматися дитиною як форма гри, частина звичних дій по догляду за тілом, способи вираження позитивних почуттів. У результаті кривдник може сприйматися як дружня, сердечна особа, що асоціюється з позитивними емоціями.

Джерела

1. Методичні рекомендації щодо опитування дітей, що стали свідками та/або жертвами насильства, а також вчинили насильство/ за заг. редакцією Т. Цюман. Київ, 2015, 59 с.
2. Типове положення про мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі : постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 654). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/654-2018-%D0%BF#Text (дата звернення: 11.07.2022).
3. Протокол  NICHD. URL: http://nichdprotocol.com/wpcontent/uploads/2013/03/RevisedProtocolTMWH2final-1.pdf. (дата звернення: 28.06.2022).
4. Додатки до протоколу NICHD. URL: http://nichdprotocol.com/wp-content/uploads/2013/03/AppendicesToProtocol.pdf (дата звернення: 03.07.2022).
5. Методичні рекомендації щодо опитування дітей у межах розслідування : метод. посіб.   Автори-упоряд. : Г. Попов, І. Урумова, Т. Цюман; за заг. ред. Т. Цюман. К., 2021. 112 с.
6. Психологічна підтримка дітей у травмі. URL: https://dity.msp.gov.ua/korisno#psihologam (дата звернення: 11.07.2022).